В якомусь царстві, в якомусь господарстві жила-була дівчинка. І звали ту дівчинку Лисичка. Коли вона маленькою була, весь світ був великим, неосяжним, веселим і сонячним. Пташки по небу ганяли вайлуваті хмарки, вітерець розхитував гілячки на деревах і ті полохали пташок. В садку важко бубніли джмелі, розглядаючи квіти на кущах. Серед цього теплого спокою можна було побавитись у ляльки або просто розглядати галасливу метушню пташок. Це була чудова своєю безпосердністю пора. Але, як все хороше і сонячні дні, і пташки – все закінчується. Залишаються спогади. Спогади, як цеглинки повітряного замку, з башт якого можна побачити різні світи, в яких людина була або мріяла побувати. Можна відвідувати світи, можна уявляти себе чимось або кимось. Наприклад Лисичкою. Верткою, хитрою з рижим пухнастим хвостом. Наша Лисичка особлива. Вона не тільки має пухнастого хвостика і гарну рижу шкурку. Вона має і цікавого носика. Що-що там за деревами в сусідньому гайку? А чому той сусід Бобер сьогодні так завзято порається в кутку запруди? Лисичці домівкою є ліс з непролазними хащами і темними закутками, де не тільки живуть хижаки, але існують примарні тіні, що ховаються серед шелесту кущів і в сутінках поміж дерев. Лисичка гуляє по своєму лісі, а часами, коли близькі околиці вже вивчені і наводять нудьгу, заглядає в хащі – подивитися на привидів або хоча б на їх тіні. Такі походи трохи лякають, але збадьорюють, дають можливість подивитися на тіж самі дерева зовсім з іншого боку. Це зовсім інші цеглинки в її повітряному замку. Можливо самі по собі вони і не дуже приємні на згадку, але дозволяють збудувати вищу і міцнішу вежу, з якої будуть відкриватися значно дальші горизонти. Лисичка підростає і по вже іншому сприймає свій ліс. Ліс-садочок змінився у ліс-гайок, якому є хащі. З часом він став і більшим, і похмурішим. Небо не тільки палає золотим світанком, але покривається важкими полями чорних грозових хмар. Дощ намочує мяку шкурку, стає холодно і хочеться теплого затишку десь у норі під викорчуваним деревом. Коли небо розрізають блискавки і грім притискає важке мокре від дощових капель повітря до землі, хочеться лежати, скрутившись калачиком і накрившись хвостиком, серед мякого листя в своїй затишній нірці. Заплющити очі і бачити садочок з джмелями, веселих пташок, відчувати легенькі і теплі доторки вітерця. І відчувати насолоду. Що таке насолода? Насолода це особливе сприйняття довкілля. Як починається насолода? Довкілля поволі, майже непомітно починає насичуватися, набрякати фарбами. Потім, як вода в час відливу, все перед очима починає рухатися допереду, але туда за горизонт, до безмежності. Світ збоку тьмяніє і починає сповзати в ту безмежність попереду. Всередині зявляються хвилі, спочатку поволі, а потім все більше розхитуючись і затоплюють тебе зсередини. Вони і тверді і мякі, вони і б’ють і ласкають, Вони розгойдують і трощать об щось тверде, захоплюють і несуть туда допереду, до горизонту. Довкілля, якщо таке ще існує, перетворюється на маленькі іскорки, що рухаться, переплітаються, коливаються, вибухать і знову зявляються. Каскади іскор тонуть в шумі водопаду блискавок, у вогні вулканів – вулканів наростаючої тиші. Тиші, як хмар попелу, що котиться з гори і все навколо засипає гарячою ватою, спалахами крижаного вітру. Але, хоча і крижаного, все ж приємного, який захоплює і несе кудись , обволокуючи іскрами, тишею і гуркутом одночасно… Вітер, гроза назовні, насолода всередині. Але насолода, як ураган, що підхоплює билинку і несе крізь грозу до вершини вежі свого повітряного замку. Лисичка любить такі миті. Вони трапляються не часто. Їх важко знайти в рутині кожного дня і похмурому лісі. Ліс самозакохано вимагає собі уваги. Він потребує постійних походів своїми хащами, йому подобається гризня хижаків і лемент жертв. Це його насолода. І він непоступливо її відстоює, затягуючи в буруни нудьги і роздратованості все навколо. Лисичку також. Але не завжди все так легко йому вдається. Лисичка вже не маленьке Лисеня, яку оточував садок навколо. Вона вже знає свою насолоду, відчула її смак, і хвилі блаженства. Крім цікавого носика і пухнастого хвостика вона має і гострі зубки, і кігтики. Вона смакує своєю насодою і вміє її відстоювати. Це зовсім не легко, але битва варта перемоги. Смак перемоги над важким і брутальним лісом створює ті потоки спокою, в яких насолода стає глибшою, яскравішою і кожного разу більш неповторнішою. Тоді зявляєтьлся відчуття, що її можна знайти в тих місцях, де ніхто не шукає, знайти з кимось, хто про це не знає, знайти в часі де її немає. І тоді Лисичка стає володаркою насолоди. Це те, чим вона особлива і надзвичайна. Чим вона гордиться, але нікому не розповідає. І це чудово!
|
