|
| |
Про Вітер
Мавпеняті
Мені подобається вітер.
Вітер – це сила. Вітер також як і небо буває різним. Навіть, коли його нема, то неправда. Він просто заклопотаний собою: лежить у траві, крутиться невеликими протягами навколо кожної травинки, тягає джмелів за їх смугасті дупці, а вони невдоволено дзижчать. Тоді він не звертає на нас уваги – він зайнятий джмелями та мухами – морочить їм їхні малі дурні голови і дуже з того радіє. Тому його нема.
Але коли йому це набридає, він зривається з місця. Точніше, він пролітає, бо не знаходився десь в одному місці, а був усюди, серед трави і поміж листям дерев, і між колосками пшениці, і в хащах дикої малини. Так от, він пролітає, гойднувши пшеницею, гепається на дерева і знову лежить, озирається навколо, похитуючись на гіллі і видумуючи новий жарт. Потім біжить через поле в лісок, трясе ялинками, вертається назад – гримає брамою десь на обійсті і знову ховається.
А ще йому подобається ганяти хмари. Це він вміє і любить. Може робити це дуже захоплено, часом забуваючи про доцільність і силу. Тоді тендітні хмарки пролітають над деревами подекілька разів удень, або розірвані, крутяться у вихорі біля якогось ставка. А той вітер починає бешкетувати, і вже він не просто вітер, а вітррррище. І гуде, і виє-завіває. І вже не тільки хмарки, а й тріски, пилюка і гілля летить над землею, здіймаючи куряву і піднімаючи людям в глибині душі страх. Страх і жах перед силою і могутністю. Відчуття своєї безпомічності. Особливо, коли “вітерець” пробігає ураганом, або тайфуном над маленькими, беззахисними хатами.
А потім – знову тиша. Його нема і тільки легеньке погойдування якогось деревця видає схованку того пустуна. А він вже зайнятий іншою справою. Він полює. За ким? Ось дівчина в легкій літній довгій сукні прямує в коледж на заняття. Йде, поринувши в свої студентські справи. Аж раптом вітрище кидається тхором позаду неї, прокочується по траві, охоплює те дівчисько за ноги і стрибає під сукню. Але цього йому замало. Він задирає полотно дівчині на голову, показуючи її гарненькі трусики оточуючим. Від захоплення, що він зробив, на мить і сам забувається, похитується і милується (своїм бешкетом, біленькими трусиками і стрункими смаглявими ногами дівчини). Та, червона і розгублена, встигає опустити сукню і пришвидшує ходу, щоб втекти від нахаби. Але тому щось вже вдарило в голову. Він отримав насолоду від цього і хоче ще. Вітер змією кидається за дівчиною, повторюючи спроби порозглядати ноги і не тільки. Але дівчина вже готова до нападів і гідно дає відсіч. Та нахаба не заспокоюється. Він протискається поміж руками дівчини, обхоплює її стегна, дає ляпаса по сідничках і просовує свої руки в інші потаємні місця цього чарівного дівчиська. Це його нахабство триває недовго, бо дівчинка встигає добігти до дверей коледжу і сховатися в приміщенні, пошивши нахабу в дурні.
Але той гульвіса вже скуштував насолоди і тепер так просто не збирається втрачати свою гарненьку жертву. Він пробігає навколо будинку, зачіпаючи дерева і шурхочучи кущами, заглядає в шибки і напирає на вікна. Потім заспокоюється трохи і залягає по-між дерев перед входом в коледж. Чекає. І, напевне, придумує нові пустощі, що він їх витворить з маленькою.
Чекає і мріє.
А ж ось чарівна лисичка висовує носика з-за дверей. Оглядається і прислуховується. Вітрисько, було зірвавшись з місця, кидається до неї, але тут же зупиняється, завмирає і тільки легенько погладжує дерева, намагаючись не сполохати хвостату. Та, не запідозривши нічого страшного, поволі виходить на хідник перед будинком. Вітрисько ледь-ледь посмикує сукню дівчинки, роблячи прохолоду і захищаючи руду від сонця. Заспокоївшись, дівчинка відходить від будинку. А нахаба аж тремтить від збудження. Він відбігає від маленької жертви, руками перебирає верхів’я дерев, падає на траву і завмирає. Спостерігає за лисичкою.
День видався хороший, сонячний. Тому сидіти в кімнаті лисичці аж ніяк не хочеться. І вона крокує до невеличкого парку, де на обриві можна побачити ліси і поля, що далеко простягнулися аж до небокраю. Це – гарне місце, де можна вчитися і мріяти, і листи відписувати та інші дурниці витворяти.
Вітрисько крадькома пробирається за дівчинкою, намагається не шуміти, робить легеньку прохолоду, відхиляє гілки на дорозі дівчини.
Аж ось та прийшла на своє улюблене місце і вмостилася над схилом, розклала конспекти і забула про них, задивившись у далечінь. Вітер на хвилинку завмер, оглянувся навколо, труснувши гілляками дерев, за якими сховався. Потім оббіг схил, заглядаючи по закутках, чи ніхто йому не зможе перешкодити, і заховався в кущах за спиною дівчини. Потім потихенько, плазуючи по траві, пробрався до лисички і легенько погладив її хвостика. Та не злякалася, а далі замріяно дивилася вдалечінь. Тоді вітер, примостившись позаду малечі, почав пестити її волосся, плечі, легенько пробігати по сукні. Але вже не нахабнів, а лише крадькома спостерігав за обличчям рудої. У спекотний день такі легенькі доторки були дуже приємними. Вони навівали спокій і, одночасно, трішки дражнили, швидше лоскотали. А нахаба легенько погладив плечі, піднявши пишне волосся і відкинувши його в сторону, ніжно почав цілувати шию дівчини. Та муркнула від раптової хвилі задоволення, обхопила руками коліна і, схиливши на них голову, затихла. Гульвіса зірвався з місця, гепнувся позад дівчини, міцно притиснувся до неї і почав м’яким вітерцем гладити груди лисички. Потім пройшовся хвилею по ногах і, затамувавши подих, завмер перед трусиками дівчинки. Далі ніжним протягом почав гладити трусики, щораз більше захоплюючись і вже струменями теплого повітря обтікав ноги, стегна і пробирався до живота своєї обранки. Знову зненацька зірвавшись, кинувся зі схилу, скотився донизу і смерчем вискочив перед маленькою. Після того, обхопивши її за спину, почав пальцями – то холодними, то теплими – пестити малу хитрулю, струменями проходячи через легку тканину трусиків, пробігаючи по цупкому волоссячку і протискаючись в інші темні, ніжні, загадкові місця…
А дівчинка поринула у мрії, у приємні мрії про насолоду, про щастя. Вона нічого не планувала і не вирішувала, а просто неслася кудись вверх до насолоди щораз більшої і всеохоплюючої (як доріжкою доміно, яке ніколи не закінчується і простягається у всі три, чи, можливо, чотири простори відразу). Вона не знала, чого хотіла, але вже була присутня в чомусь, що поволі народжувалося. Ій нічого не потрібно було брати, та й не вміла вона брати. Воно їй і так належало…
Це про вітер. І не тільки.
24.01.99
|
|
| | |
|
