Про Небо

Я розповім тобі про небо.

Життя - складна штука. В ньому нам трапляються різні пригоди і події. Бувають там чорні і білі дні або смуги. Хтось сказав, що всі події в нашому житті нейтральні, а от наше ставлення до них змінюється в широких межах. Особливо нас вражають невдачі. Я помиляюся? Чомусь люди підсвідомо настроєні на гірше. Це недобре, і нам варто пробувати змінювати своє ставлення до таких речей.

Звичайно, легко говорити про це. Важче робити. Але ми в собі маємо щось від богів. Ми можемо творити. Ми маємо право вибору. А це складно.

Багато людей уникає цього дару. Ті ж, хто приймає вибір, приймають на себе велике моральне навантаження. В такі хвилини важко. І в такі хвилини потрібна підтримка. Друзі не завжди зрозуміють і не завжди зможуть допомогти.

В таких випадках доводиться шукати допомоги в самому собі. Але ми ж такі слабкі, якщо не опираємося на щось велике і безмежне, постійне і вагоме.

Можна говорити про Бога. Але в Біблії сказано, що не варто без потреби називати ім’я Бога. Хоча не заперечується можливість розмови про його творіння. Все, що є, - його творіння. Про все можна говорити вічність. Але ми тільки у важкі хвилини шукаємо підтримки. Нам не потрібна вічність. Нас цікавить тимчасове. Тому варто шукати те, що найповніше відображало б сутність цього неповторного і неосяжного. Прикладом, якимось наближенням, може бути море, або ураган. Найточніше ж, на мою думку, його передає небо.

Передає його у всіх відношеннях.

Отже, небо.

Ти знаєш, про що я говорю. Воно ніколи не буває однаковим. Воно неповторне і мінливе, низьке і важке, безмежне і високе, ясне і світле. Всяке.

Яке небо подобається тобі?

Запитання, мабуть, некоректне. Я не впевнений, що зміг би відповісти на нього. Я його люблю всяким.

Але коли бувають важкі хвилини, я згадую одну свою мандрівку полями і лісами.

Я саме вийшов з лісу на поле. Вдалині виднілася смуга дерев, що обрамляли поле. По полю хвилями пробігали тіні. Був сонячний вітряний день. В небі поволі, поважно плили хмари. І сонце час від часу виглядало з-за них з надією побачити, мабуть, щось цікаве на тих полях серед лісів. Вітер катулявся по деревах і по траві в полі, потім ловив хмари і вихоплював з-за них сонце. Згодом ховався вдалині і знову з’являвся за спиною. І все це відбувалося на тлі глибокого блакитного неба. Воно просто було. Воно охоплювало все навколо, не торкаючись нічого. Воно було всюди і ніде. Цей колір і спокій вражав своїм контрастом.

Ця хвилина запам’яталася назавжди. Це, мабуть, хвилина щастя. Ми живемо такими хвилинами. І я б хотів побажати всім таких хвилин якнайбільше.

І якщо колись запитають, що я бачив в житті, я розповім про такі хвилини.

Можна розповідати і про інше. Воно також важливе. Але це основа. З такого все починається і на такому все закінчується. В пориві натхнення про такі хвилини можна казати, що відчув Вічність. Можливо, воно так і є. Але ми смертні. І тимчасове для нас важливіше. Чомусь. Те небо знає чому. Але не розповість. Ми ж здогадуємося, але не розуміємо. І в такі хвилини нас охоплює сум. Душа щемить і ми стрибаємо в наші клопоти, щоб знову підняти голову і згадати, що ми люди і що маємо своє місце під цим небом. І задуматися, для чого все це.